Це середньовічний замок краківського підстолія Петра Одровонжа, зведений у середині XV ст., відтак пам’ятка є однією з найстаріших на Поділлі. Одна з відомих облог твердині сталась 1524 року, коли турки спалили місто, але замок не змогли взяти. У середині того ж століття фортеця перейшла до Сенявських і, подібно до Меджибожа, її зміцнили та розбудували. Козаки Хмельницького частково зруйнували твердиню, тож туркам 1672 року не склало великих труднощів її здобути. Османи тримали тут залогу більше чверті століття. На початку XVIII ст. Адам Миколай Сенявський знову зміцнив замок за тогочасними вимогами фортифікації, і його укріплення ще довгий час лишались у доброму стані. Тож не дивно, що під час Барської конфедерації тут діяв штаб Юзефа Пуласького. Втім, замок швидко відбили жовніри проросійського Францішка Ксаверія Браницького. Це був останній випадок, коли фортеця відігравала свою оборонну роль. В кінці ХІХ ст. її почали розбирати на каміння з причини того, що старі мури загрожують падінням на костел під ними. Проте замок, хоча вже і частково зруйнований, достояв до Другої світової, після якої його вже остаточно і майже цілковито розібрали. Зараз від твердині збереглась тільки частина південної башти та пивниці жилого приміщення.

Один з найдавніших римо-католицьких храмів Поділля, зведений у 1450 році під захистом мурів замку. Тоді він був дерев’яним. Мурований костел з’явився у Зінькові у 1630-х роках. Після численних руйнацій періоду Руїни, коронний гетьман Адам Миколай Сенявський відбудував його 1708 року. У 1938 році радянська влада настільки знищила відібрану у католиків святиню, що залишилися самі її стіни. Тільки у 1989 році ці руїни віддали вірянам, після чого розпочався її повільний ремонт. Спершу храм пристосували під тимчасові служби, а у 1994–1997 роках відбулось його ґрунтовне відновлення, коли відбудували вежу та всі внутрішні приміщення.

Яскравий приклад традиційно української подільської сакральної архітектури. Такі церкви до кінця XVIII століття стояли майже в кожному нашому селі. Після того, як царська влада випустила наказ будувати храми у псевдоруському, так званому синодальному стилі, подібні церкви припинили будувати, а ті, що існували, почали змінювати. Михайлівська церква стоїть на мальовничому узгір’ї. Її побудували у 1769 році. Варто звернути увагу, що дахи трьох бань храму вкриті ґонтом — саме такий матеріал використовували завжди для покрівлі українських церков. У радянські часи храм не діяв, старовинний іконостас було втрачено. Зараз храм знову відчинено для релігійних потреб. Варто зазначити, що префікс «Свято» у назвах наших храмів не притаманний українській традиції та з’явився переважно у ХІХ столітті.