Нідерландська пілігримка Марґріт Боттер (55 років) пройшла маршрут Camino Podolico за 12 днів у серпні-вересні 2026 року. Своєю мандрівкою вона збирала кошти для Центру психічного здоров’я ветеранів та їхніх родин (VMHCE) – організації в Києві, яка надає психологічну підтримку ветеранам та їхнім близьким.
Своїми враженнями від подорожі і відкриттями на шляху Марґріт поділилася у тексті для сайту Camino Podolico (далі – пряма мова).
Я проходила Camino Podolico наодинці. Я не розмовляю українською, і до приїзду сюди не мала досвіду як поводитися під час повітряних тривог.
Перед моїм від’їздом люди ставили мені найрізноманітніші запитання. Чи безпечно це? Чи зможу я порозумітися з людьми? Хіба мені не страшно йти самій? Якщо чесно, деякі з цих запитань я й сама собі ставила.
12 днів у дорозі дали мені деякі відповіді. І чимало з них були навіть такі, яких я і не шукала. Тож якщо ви перебуваєте за кордоном, дивитеся на Camino Podolico й думаєте: «А чи можу я це зробити?» – ось дев’ять речей, яких я навчилася в дорозі.
1. Ви можете проходити Camino Podolico самостійно
Я звикла ходити сама, тож це мене особливо не хвилювало. Але я замислювалася над тим, чи буде самостійна мандрівка Україною відчуватися інакше. Чи почуватимуся я в безпеці? Чи зможу впоратися, якщо щось піде не так? І зважаючи на те, що в цю пору року на маршруті так мало паломників, чи не стануть ці 12 днів наодинці дуже самотніми?
Не стали.
Так, я довго йшла сама, а іноді – цілими днями, але чомусь жодного разу не почувалася відчайдушно самотньою. Дорогою я зустрічала людей. Іноді ми просто проходили повз одне одного й віталися. Іноді я деякий час ішла разом із ними. А часом залишалася наодинці із соняшниками та деревами. Думаючи про дім, друзів та інших паломників, я ніколи не почувалася повністю самотньою.
Тож якщо ви вагаєтеся, бо вам немає з ким пройти Camino Podolico, зовсім не обов’язково шукати собі компанію. Вам має бути комфортно наодинці із собою, адже на маршруті можуть траплятися кілометри, де ви не зустрінете жодного іншого паломника – а можливо, навіть жодної людини. Водночас самостійна подорож напрочуд легко допомагає налагоджувати контакт із людьми, яких ви зустрічаєте дорогою.
2. Вам не обов’язково розмовляти українською
Я щойно побувала в мальовничому палаці та біля водоспаду в Маліївцях. Тепер я намагалася знайти місце, де мала б переночувати. Але воно виявилося не там, де, згідно з координатами на моїй карті, мало бути.
Я стояла перед чужим будинком із маленьким голландським вітряком у саду, і оскільки не було зв’язку, щоб скористатися перекладачем у телефоні, напевно, виглядала досить розгубленою. Господарі хотіли мені допомогти, але ми ніяк не могли порозумітися. Тоді я показала їм фотографію місця, яке шукала. Жінка одразу пішла попереду, показуючи мені дорогу, і водночас зателефонувала господарю помешкання. Зрештою я таки дісталася потрібного місця – ще й із чудовою історією про маленьку пригоду, яка трапилася зі мною дорогою.
Так, незнання мови іноді може створювати труднощі, але це точно не причина залишатися вдома. Хороший застосунок-перекладач може дуже допомогти. А ще варто не забувати, що жести, фото, трохи терпіння та довіри часто працюють краще за слова.
3. Слухайте своє тіло та рюкзак
Вже після першого дня в дорозі я зрозуміла, що мій рюкзак надто важкий, щоб нести його всі 12 днів. Якщо я хотіла дійти до кінця, потрібно було позбутися щонайменше трьох кілограмів.
Це було одне з найкращих рішень за всю мою подорож. Непотрібні речі я надіслала знайомій людині в Київ, а решту маршруту йшла зі значно легшим рюкзаком.
Якщо ви приїжджаєте з-за кордону, заздалегідь подумайте, що робитимете, якщо раптом зрозумієте, що взяли із собою забагато. Подбайте про адресу, куди можна буде надіслати непотрібні речі. Це може бути ваша домашня адреса, або, наприклад, адреса у Вінниці, звідки ви почали мандрівку. Подбайте про це заздалегідь.
Ваші плечі вам подякують.
4. Це молодий маршрут
Якщо ви вже проходили один із добре відомих маршрутів до Сантьяго-де-Компостела, до Camino Podolico доведеться трохи звикнути. Це не той маршрут, де кожен, кого ви зустрінете, одразу розуміє, чому ви йдете з рюкзаком і куди прямуєте.
Одного дня я особливо добре це відчула, коли шукала, де отримати відмітку в одному з невеликих сіл. Я запитала кількох людей про Camino Podolico, але, здавалося, ніхто не розумів, про що я говорю. Зрештою я зрозуміла, у чому була причина: вони думали, що я кажу «Кам’янець-Подільський» – місто, де закінчується Camino. Я розповідала їм, яким маршрутом іду, а вони думали, що я кажу, куди прямую.
А невдовзі після цього я дісталася місця під назвою «Будинок Душі». Його власник одразу зрозумів, що може знадобитися паломниці. Чи хочу я залишитися на ніч, чи просто трохи відпочити? Я могла скористатися кухнею, зробити собі каву та з’їсти свій обід. І ні, платити за це не потрібно було. Ну і, звісно ж, там була відмітка для мого паломницького паспорта.
Цей контраст багато про що говорить. У деяких місцях люди ще навіть не знають, що через їхнє село проходить паломницький маршрут. В інших уже потроху зароджується власна культура гостинності для паломників. А оскільки маршрут ще молодий, із навігацією теж іноді можуть виникати труднощі – потрібно бути трохи уважнішим. (У перші п’ять кілометрів я примудрилася тричі звернути не туди).
Але саме в цьому і є особлива атмосфера маршруту. Ви не йдете стежкою, яка давно звикла до тисяч паломників і підлаштувалася під них. Ви подорожуєте як паломник звичайними українськими містами та селами – там, де люди живуть своїм повсякденним життям.
Тож не очікуйте тут побачити Camino Francés. Завантажте маршрут, щоб він був доступний офлайн, уважно стежте за дорогою і залиште у своєму графіку трохи часу на випадок непередбачуваних ситуацій.
5. Не очікуйте кафе на кожному кроці
Цей урок я засвоїла вже в перший день. Після 28 кілометрів я втомлена й голодна дісталася місця призначення – і виявилося, що знайти, де поїсти, вимагало більше сил, ніж у мене залишилося (а сил залишилося зовсім небагато). Наступного ранку я вже подбала про те, щоб у рюкзаку були запаси їжі.
Відтоді це стало моїм правилом. Уздовж Camino є магазини та кафе, але зовсім не факт, що вони трапляться саме тоді, коли ви зголоднієте чи захочете пити. Одного особливо спекотного дня в мене майже закінчилася вода. На щастя, дорогою я зустріла чоловіка, який набрав мені води зі своєї криниці.
А ще була їжа, яку я зовсім не планувала: яблука, груші та сливи просто з дерев, малина, помідори, які хтось простягнув мені просто в руки, шматочок знаменитої зіньківської ковбаси, а також обіди й частування, якими зі мною ділилися люди, що траплялися дорогою.
Тож перед виходом вранці варто перевірити, де по маршруту можна буде купити їжу чи воду, і взяти із собою достатньо запасів, щоб спокійно пройти весь день. А все, що вам несподівано запропонують дорогою, – приємний бонус.
6. Для гостинності не потрібна спільна мова
У Ялтушкові я шукала відмітку для свого паломницького паспорта. Місця, де вона мала б бути, я не знайшла. Зате знайшла Оксану.
Порозумітися було непросто. Я зовсім не знала української, її англійська була не набагато кращою, та й наші телефони особливо не допомагали. Але, як виявилося, це зовсім не мало великого значення. Не встигла я й отямитися, як уже сиділа за її столом і їла тарілку борщу. Вона навіть запропонувала мені залишитися на ніч.
Я пам’ятаю, як дивилася, як вона помішує борщ у своїй футболці з Мухаммедом Алі, і думала, що потроху закохуюся в цей край, цю країну та її людей.
Деякі зустрічі, які найбільше запам’яталися мені на Camino, майже не потребували слів. Тож не переймайтеся надто тим, чи зможете скласти ідеальну фразу. Просто усміхніться. Прийміть запропоновану каву чи борщ. Якщо справді потрібно – діставайте телефон і користуйтеся перекладачем. Іноді цього більш ніж достатньо.
7. Україна – це більше, ніж війна. Але війна тут присутня.
Перед поїздкою в Україну багато людей запитували мене про війну. І, звісно, це зрозуміло. Але якщо ваші головні уявлення про Україну формуються з новинних сюжетів, вони навряд чи підготують вас до того, як насправді минає більшість дня в дорозі на Camino Podolico.
Я йшла поміж соняшникових полів і тихих сіл. Сиділа біля озер і обідала. Бачила дітей, які гралися, людей, що ходили за покупками, рибалок біля річки та родини, які просто проводили разом свій день. Бували дні, коли я годинами йшла дорогою, і нічого драматичнішого за те, що я десь не туди звернула, не траплялося.
І все ж війна ніколи не зникала з поля зору остаточно. Лунали повітряні тривоги. У містах і селах я бачила меморіали загиблим військовим. Зустрічала людей у формі. Одного дня я побачила жінку, яка клала квіти вздовж дороги на честь свого брата – загиблого військового, якого саме того дня привезли додому. Мабуть, саме це запам’яталося мені найбільше: тут звичайне життя і війна не змінюють одне одного по черзі. Вони існують поруч.
Якщо ви іноземний паломник, будьте готові до обох сторін цієї реальності. Знайте, що робити під час повітряної тривоги, і не ставтеся до війни легковажно. Але водночас дозвольте собі побачити все те, чим є Україна, окрім війни. Camino Podolico дав мені чимало можливостей це відчути.
8. Для іноземного паломника цей шлях відчувається по-іншому
Одного дня під час проходження мене побачили дві жінки на велосипедах і зупинилися. Вони були неймовірно раді. Виявилося, що я – перша паломниця, яку вони побачили. Щось подібне траплялося зі мною протягом усієї подорожі. Людям було цікаво, звідки я, куди йду і навіщо. Іноді це закінчувалося короткою розмовою. Іноді – їжею, кавою чи допомогою. А іноді повністю руйнувало мій ретельно спланований графік.
Наприклад, у Дунаївцях я всього лише хотіла отримати відмітку у свій паспорт. Натомість випила каву з працівницею місцевого туристичного офісу, побувала в гончарній майстерні й залишила місто на півтори години пізніше, ніж планувала, находивши вже 5 кілометрів ще до того як вийшла з міста.
На маршрутах, які щороку проходять тисячі людей, можна просто загубитися в потоці паломників. А тут вас поки що можуть помітити.
І я зрозуміла, що це працює в обидва боки. Я приїхала в Україну, бо хотіла пройти її Camino. Але кілька разів реакція людей змусила мене усвідомити: сам факт того, що іноземка приїхала сюди, щоб пройти цей маршрут, теж щось для них означає.
Тож, мабуть, моя остання порада така: залишайте у своїх планах трохи вільного часу. Кілометри – лише частина Camino Podolico. І дуже часто саме те, що змушує вас трохи збитися з графіка, згодом стає тим, що ви запам’ятаєте найбільше.
9. Відчувайте зв’язок з іншими, хто проходить або проїжджає цей маршрут
На Camino Podolico було небагато пілігримів, але ті, кого я зустріла, стали частиною моєї подорожі. Цілий день я йшла разом із сестрами Валерією та Вікторією з Одеси. Нам майже не потрібно було розмовляти – ми просто підлаштувалися під один ритм і йшли разом. Павліна, пілігримка, яка подорожувала велосипедом, то з’являлася, то зникала десь попереду чи позаду на маршруті. Одного разу вона передала мені енергетичний батончик, а потім знову поїхала далі.
А в останній день я зустріла українського пілігрима, який водночас був військовослужбовцем. Останні кілометри до Кам’янця-Подільського ми пройшли разом.
Мабуть, це ще одна особливість молодого й тихого Camino: ви можете зустріти не так багато інших пілігримів, але кожна така зустріч запам’ятовується. Ви можете йти разом годину, цілий день чи лише кілька кілометрів, а потім ваші дороги знову розійдуться. Але цю людину ви вже не забудете.