Цього року офіційно стартував перший повноцінний сезон проходження Подільського шляху святого Якова (Camino Podolico). Всього лиш за 3,5 місяців українським Каміно офіційно пройшли чи проїхали на двоколісному вже більше двохсот паломників. Серед них були режисерка Анастасія Борсук з Боярки і стилістка Анна Степанюк з Києва. 

Наприкінці липня подруги вирушили у п’ятиденну мандрівку з Вінниці до Бару. Вони активно вели свої соцмережі і радо поділилися враженнями з подорожі ще й для сайту Camino Podolico. 

Тож звідки дізналися про Подільський шлях святого Якова, як готувалися до походу, з якими труднощами зіткнулися, і з чим повернулись додому – читайте у інтерв’ю на офіційному сайті Подільського шляху святого Якова. 

Звідки дізналися про Подільський шлях святого Якова, і як наважились на мандрівку? 

Анастасія: Я дізналася з «ТікТоку» – побачила дівчину, яка написала, що є такий шлях, і збирала групу, аби піти. Але я подумала, що така мандрівка має бути не з групою, а лише ти і, можливо, хтось близький по духу. Мені дуже хотілось трошки усамітнитись від міського шуму, тож для мене такий шлях був дуже правильним рішенням. Але основна причина – я не хотіла виїжджати на відпочинок за кордон. Мені цікаво досліджувати і розуміти, що є цікавого тут, відчути Україну на дотик, на смак, на шлях. Тому мені не було на що наважуватись.

Анна: Про Camino Podolico я дізналася від Насті. Вона мені розповіла, що є така можливість пішохідного походу, і я погодилась. Настя обирала маршрут, де ми будемо ночувати і таке інше… Я повністю довірилась їй. 

Як готувалися до походу? 

Анастасія: Підготовка до походу була в основному літературно-пізнавальною. Я передивилась сайт, прочитала путівник Camino Podolico, передивилась соцмережі людей, які йшли раніше... З різними туристичними речами мені допомагав тато. В нас була з собою і газова горілка, і їжа сублімована, і дощовики, які вперше в житті знадобилися, і гідратори. Загалом більш така була підготовка. А фізично – та ніяк. Ми просто більше гуляли пішки, ніж катались на машині. 

Анна: Я нічого про це не знала і не готувалася. Настя привезла мені навіть рюкзак і ліхтарик. Я зібрала ті свої речі, які вважала за потрібне, і зранку ми вже вирушили в цей похід. З Києва до Вінниці приїхали на машині, залишили її там, і пішли отримувати паспорти. 

Що найбільше запам’яталось з цієї мандрівки?

Анастасія: Мені дуже запам'ятались села: охайні хатки, як вони відрізняються від села до села, як вони розмальовані, як у всіх все дуже чистенько, з любов'ю. Дуже цікаво спостерігати за своїми враженнями, за спілкуванням з людьми. За тим, з яким захопленням вони розповідають про свої великі і маленькі містечка. Як вони цікавляться, чому ви обрали цей шлях, пропонують провести, щось скуштувати, проводять безкоштовні екскурсії – просто, бо ви тут, бо ви вирішили пройти цей шлях, бо вам цікаво. Зазвичай ти б напевно минув це село, проїжджаючи на машині, і ніколи б не звернув увагу на хатки, на криниці, на устрій людей, на те, як вони з любов'ю ставляться до своєї землі, до своєї домівки. Я буду це пам'ятати.

Анна: Найяскравішим враженням від цього походу був останній день. Ми йшли з Северинівки до Бару, і зійшли з дороги, бо вирішили трішки скоротити шлях. Ішов дощ, ми трохи блукали, йшли по багнюці повз поле кукурудзи, але сміялися цілий день. 

Анастасія: Ти йдеш, тебе просто поливає дощ, він начебто змиває всю втому, і ти почнеш співати пісні, багато сміятися… Така мандрівка і всі ці пригоди – це справді те, що я буду згадувати і розповідати і дітям, і онукам – всім.

З якими труднощами зіткнулись на шляху? 

Анна: Хотілося б, щоб більше було місць, куди пілігрими можуть швидше дістатися до ночівлі. Бо одного разу, коли ми пройшли шлях, який мали, було складно йти ще 10 кілометрів додатково, щоб дістатися до глемпінгу на ночівлю. У нас вже не було на це сил. 

Анастасія: Насправді вздовж шляху є більше місць для ночівель, ніж вказано на сайті. Можна домовлятися по селах, по зелених садибах… Бо справді іноді ти можеш пройти 20 кілометрів, іноді 10. І було б добре мати більше варіантів ночівель на карті, щоб розуміти, наскільки це поруч, наскільки далеко, на скільки це відходить від маршруту. Бо, можливо, велосипедом кілька кілометрів туди, а кілька назад – це не дуже багато, але пішки це важко.

З чим ви повернулися з цієї мандрівки?

Анастасія: Повернулася з відчуттям, що мені дуже шкода, бо через брак часу не встигла пройти весь шлях. Ми пройшли тільки з Вінниці до Бару. І це начебто тебе забрали раніше з дитячого табору, чи з дня народження. Але я думаю, що цей шлях знаходить людей, і приходить до людини тоді, коли їй потрібно, в тому обсязі, який їй потрібен. Тому дуже багато усвідомлення, дуже багато себе в цьому. Навіть попри те, що нас йшло двоє, ми розмовляли або ввечері, або десь на підступах. А загалом ми йшли і налаштовували внутрішні камертони. Ти не береш в руки телефон, ти відпочиваєш, і коли повертаєшся до реальності з налаштованим гарно камертоном, твій мозок знаходить виходи з ситуацій, і ти можеш здолати багато чого. 

Анна: Цей піший похід дуже надихнув нас. Бо дуже багато помічаєш, дуже багато дізнаєшся про українську культуру, про пам’ятки архітектури, як живуть люди... Потім вертаєшся додому, і хочеться не їздити на машині, а все дивитися власними очима, більше дізнаватися про Україну, про місця... Ми пішли у похід, бо хотіли спробувати, що це таке. І коли ночували останню ніч в готелі, було дуже сумно, що не йдемо далі, бо це дуже крутий шлях. Тепер думаємо, що треба продовжити наш похід далі – з Бару до Кам’янця-Подільського.

Що можете порадити майбутнім пілігримам?

Анастасія: Не перевантажувати рюкзак і брати найнеобхідніше. Не йти під сонцем. Перевіряти, чи далеко ночівля від маршруту, чи вистачить ресурсу туди дійти, і чи встигнете поставити печатки. І якщо ви хочете в цей похід, неважливо, чи знайдете людей – знайдіть час. Навіть якщо ви зійдете зі шляху, все працює, люди навколо є, ви не залишитесь ні голодні, ні самі. Зробіть це своїм натхненням. Надихайтесь самі собою і цим шляхом, і пройдіть його так, як бажає ваша душа. І не робіть з цього просто екскурсію, не шукайте гіда, який вас проведе. Ваша зірка покаже вам ваш шлях. Бо коли ви йдете в похід командою, групою, то ви вже не задумаєтесь про те, який шлях – вас просто ведуть. 

Анна: Коли ми йшли і знімали блог, нам писало дуже багато людей, що вони навіть не чули про Camino Podolico, що таке є в Україні. Це треба якось змінювати, щоб цим шляхом йшло більше пілігримів, бо це варте уваги. Це надихаюче. Тому хочу порадити майбутнім мандрівникам, щоб вони не боялися. 

Анастасія: Мені справді дуже хочеться, і дуже важливо, аби українці подорожували Україною. А відповідно, коли вони почнуть подорожувати, буде більше туристичного бізнесу, буде з'являтися більше місць, де ночувати, де зупинятись, більше пам'яток реставруватимуть. І тоді до нас зможуть після (або й під час) війни, приїжджати іноземці і дивитися. Бо нам справді є, що показати. В нашій країні дуже багато краси, її хочеться проживати і нею хочеться ділитися.

Фото Анастасії Борсук