Текст і фотографії Світлани Реймер.
«Хто я буду, якщо не дам подорожнім води?». Саме так сказала бабуся Галина, коли ми, виснажені спекою, зайшли до її двору у селі Межирів попросити напитися. Вона винесла великий глек холодної води, налила кожному по склянці, наповнила наші пляшки. І лише потім ми дізналися, що її власний колодязь уже давно не працює, і воду їй привозять. У той момент я зрозуміла, що Camino Podolico – це не лише про кілометри. Це про людей.
Мене звати Світлана Реймер. Я народилася і виросла в Україні, але вже майже вісімнадцять років живу у Сполучених Штатах. Сьогодні я є Почесною консулкою України в штаті Індіана, а також співзасновницею та президенткою Української Спілки Індіани. За останні роки Україна стала центром майже всього мого життя – професійного, громадського й особистого. Я займаюся культурною дипломатією, розвитком української громади, підтримкою України за кордоном. Від початку повномасштабного вторгнення я приїжджала додому вже дев'ять разів. Але майже кожна поїздка була про роботу: зустрічі, конференції, виступи, проєкти, партнерства. І одного дня я зрозуміла, що вже давно не бачила Україну просто так. Завжди поспішала. Не дозволяла собі звернути з маршруту. Не мала часу просто бути вдома. Саме тоді у моєму житті з'явився Camino Podolico.
Про маршрут я дізналася випадково. Моя одногрупниця з географічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, яка сьогодні займається розвитком внутрішнього туризму, поділилася інформацією про одну з гідес Camino Podolico. Я почала читати більше – і буквально закохалася в ідею. Я давно мріяла знайти спосіб дослідити Україну не автомобілем, не потягом і не між робочими зустрічами. Хотілося пройти її ногами. Побачити маленькі села. Зустріти людей. Почути історії. Відчути країну в повільному ритмі. Мене також дуже надихнула сама ідея паломництва. Я знала про Camino de Santiago в Іспанії, але навіть не здогадувалася, що офіційні маршрути Camino проходять і Україною. І тоді я зрозуміла – це саме те, що я шукала.
Я вирішила пройти весь маршрут – від Вінниці до Кам'янця-Подільського: 250 кілометрів за 10 днів. Приблизно по 25 кілометрів щодня. Зараз, коли озираюся назад, найбільше пам'ятаю не втому. Пам'ятаю світанки, поля соняшників, тихі сільські дороги, дерев'яні церкви, Подільські Товтри, старі млини, та розмови дорогою. Ми жили у монастирях, приватних садибах, кемпінгах, гуртожитках і навіть у справжній українській сільській хаті. Ми співали, коли було важко. Сміялися. Ділилися історіями. Їли сублімовані обіди десь під деревом, а ввечері нас зустрічали господарі домашньою вечерею із продуктів зі свого городу. І кожен день був іншим.
Перед початком маршруту мені здавалося, що я їду просто подивитися Україну. Але вже дорогою зрозуміла, що насправді приїхала за чимось значно глибшим. За можливістю зупинитися. Перепочити. Зцілитися. На дев'ятий день я захворіла й була змушена пропустити один перехід. Спочатку дуже засмутилася – мені здавалося, що я підвела саму себе. Але того ранку наша гідеса все одно запросила мене до ранкового кола і попросила витягнути картку з наміром дня. На ній було написано: «Сьогодні ще одна можливість дозволити собі жити трохи м'якше.» Саме тоді я зрозуміла, що паломництво – це не про те, щоб будь-якою ціною пройти кожен кілометр. Іноді найважливіший крок — це дозволити собі перепочити.
Я й раніше ходила в походи, навіть водила студентські групи, але ніколи на таку відстань. Тому я готувалась тим що ходила до 10 тисяч кроків кожен день, та іноді з наповненим рюкзаком. Зі спорядження найважливішими для мене виявились трекінгові палиці, зручне трейлове взуття (мої Altras Lone Peak 9 натерли мені нуль мозолів), шкарпетки з мериносової вовни та баф або хустинка, який захистить обличчя від пилу на польових дорогах. Тому не слід боятися цього походу – у нашій групі були всі жінки, від 19 років до 62, і ми всі дійшли до фінішу та отримали сертифікати.
Мене часто запитують, що найбільше запам'яталося. Я завжди згадую не краєвиди. Я згадую людей. Бабусю Галину. Наших господарів. Перехожих, які бажали нам доброї дороги. Дітей які гукали до нас щойно побачивши. Місцевих істориків, які з любов'ю розповідали про свої містечка. Нашу групу з 10 дівчат. Саме люди стали душею цього маршруту, і саме вони ще довго залишатимуться у моїй пам'яті.
Як людина, яка багато років живе за кордоном, я хочу сказати ще одну важливу річ. Ми часто говоримо про те, як показувати Україну світові – я сама написала про це і свою магістерську роботу і дисертацію під час навчання в США. Але не менш важливо показувати її самим собі. Camino Podolico – це приклад того, наскільки неймовірним може бути український внутрішній туризм. Ми маємо унікальні маршрути. Неймовірну історію. Дивовижну природу. І найголовніше – людей, які готові відкрити свої домівки та свої серця незнайомцям. Саме такі подорожі допомагають не лише відкривати нові місця. Вони допомагають по-новому побачити власну країну. І знову закохатися в неї.
Якби мене запитали, що я хочу сказати людям, які створюють Camino Podolico, відповідь була б дуже простою: не зупиняйтеся. Те, що ви будуєте, набагато більше, ніж туристичний маршрут. Ви оживляєте маленькі громади. Ви зберігаєте історію. Ви відкриваєте Україну для українців. І даруєте нам можливість повернутися додому – повільно, крок за кроком. Я завершила Camino Podolico із сертифікатом пілігрима. Але найцінніше, що привезла із собою, – це зовсім не він. Я привезла нових друзів. Історії. Обличчя. Відчуття дому. І глибоку вдячність за те, що Україна досі вміє дивувати. Після десяти днів у дорозі я зрозуміла просту істину: іноді, щоб знову знайти свою країну, потрібно просто пройти її пішки.