Camino Podolico за п’ять днів – таку ціль поставили перед собою четверо друзів із Запоріжжя. Вони взяли тижневі відпустки на роботах, щоб пройти культурний і паломницький маршрут з Вінниці до Кам’янця-Подільського протяжністю 255 кілометрів. А щоб встигнути, обрали варіант велосипедної подорожі.
Цими мандрівниками стали:
- Сергій Лавріненко, директор курорт-готелю “Пересип” на Азовському морі (нині окупований), керівник HR cлужби ГК "Всесвіт", керівник "Umbata afro drum school";
- Олена Федченко, державний нотаріус, любить подорожувати і малювати;
- Ігор Гірник, пенсіонер, мандрівник, велосипедист, яхтсмен;
- Юлія Борисенко, фотографка, любить подорожувати і ходити в гори.
Після такої насиченої мандрівки вони поділилися враженнями і розповіли про свої пригоди для сайту Camino Podolico.
Що вас спонукало піти Подільським шляхом святого Якова?
Сергій: У 2021 році я їздив на великий форум готельєрів у Львів. І у Вінниці до мене в купе підсіла жінка, яка, як виявилося, теж їхала на цей форум представляти Подільський шлях святого Якова (Camino Podolico). Мені ця ідея тоді дуже зайшла, тому що мої друзі проходили шлях Каміно-де-Сантьяго в Європі. І я планував у 2022 році, якраз коли розпочнеться сезон, піти Подільським шляхом. А друзі – туристи, вони ходять в гори, в Карпати, от вони й підтримали цю ідею. Але почалась війна, тому ми все відклали.
Юлія: Сергій нам ще минулого року розповідав про Camino Podolico, і що його можна подолати разом. А в цьому році все ж вирішили поїхати.
Сергій: Це була багатостороння мандрівка. По-перше, з краєзнавчою метою. Все-таки Запоріжжя, і Дніпро поряд, це міста промислові. А хотілося побачити іншу частину України. І не тільки великі міста, а й села. І ще краєвиди. В нас все-таки степ, а там якісь схили були, озера, водоспадики… По-друге, мені цікавий був цей шлях саме як культурний і духовний маршрут. Бо в нас є храми, але, чесно кажучи, ми їх не відвідуємо. А тут була можливість виділити на це тиждень, і як паломники побути поближче до духовного боку життя. Тим більше католицьких храмів у нас мало, а там навіть у невеликому селі – величні, доглянуті, працюючі храми. Я старався не просто подивитися, а за можливості побути на службі.
Ще одна мета – випробування себе. Бо раніше я ходив багато, а потім на 10 років закинув. І це випробування, чесно кажучи. Тому що у нас же тут степ, а дорога з Вінниці на Кам’янець-Подільський це з гори на гору. Навіть пологий схил вже був за благо. І от ти їдеш, і через тіло, через його зусилля приборкуєш бунт внутрішньої свідомості, коли хочеться здатися. В мене такі були метафори, що за любою гіркою буде спуск, а за спуском буде гірка. Все, як у житті. І все-одно ти їдеш.
Юлія: Фізично ми більш-менш були готові до такої мандрівки: раз на місяць по 30 кілометрів за місто виїжджали. Але було складно морально. Коли вже вечір, ти втомлений, не встигаєш, бачиш черговий підйом і просто відмовляєшся в це вірити. Але не спроста ж кажуть "шлях здолає той, хто йде". Тому думок, що ми не пройдемо чи зійдемо з маршруту - не було.
Ігор: Ми розділили все по ділянках, по ночівлях, з зупинками, і так за тиждень впорались. За день 40-70 кілометрів проїжджали. Але ми не “сквозняком” летіли з ранку до вечора. То біля колодязя зупинимось, то в якийсь храм по дорозі зайдемо, то якісь руїни побачимо – залишаємось.
Сергій: Це була дуже насичена мандрівка. Тільки в мене 1500 фотографій і відео за тиждень. Виходить, що від ночівлі до ночівлі відвідували 2-3 населені пункти, і в кожному ще по 3-4 об’єкти. І всі вони вони не просто прохідні. Чого одні костели варті.
Які враження від маршруту? Що запам’яталося найбільше?
Ігор: Розказувати про враження можна тижнями. Сама мандрівка це щось фантастичне. Ми їхали на велосипеді, при гарній погоді, з неймовірними пейзажами… Ще що гарно саме в цих краях – дуже багато садів. Яблук неймовірна кількість. А коли зупиняєшся на таких цікавих спорудах, як святі місця: костели, церкви, фортеці старовинні... це захоплююче.
Олена: Для мене найбільша несподіванка – то були зустрічі з людьми. Нам в жодному храмі не відмовили ні в чому. Надавали стільки часу, скільки ми потребували. Йшли назустріч, показували каплички свої, відповідали на всі запитання… Я не дуже релігійна людина. Але не стільки відвідання самого храму, скільки спілкування із служителями, – це було для мене відкриттям. Ми намагались заходити всюди, де зустрічали храми: як католицькі, так і православні.
Юлія: Мені запам’яталось, що в Демидівці люди були здивовані, коли ми запитали, як проїхати до церкви. Кажуть: “Просто всі запитують про водоспад, а ви єдині, хто запитав про церкву”. А вона в них дійсно дуже красива. На жаль, всередину ми не потрапили, бо було зачинено.
Сергій: Що викликало найбільші враження, то це люди. На вулиці, в магазині, де ми жили – всі привітні, всі допомагають, підказують. Ми двічі ночували у хостелі/готелі, а тричі в людей. І було так: “Я завтра на роботу, то ви тут самі все закрийте і їдьте”. А ми зовсім сторонні люди. І ось ця відкритість підкуповує. Скоріш за все це в невеликих містечках так, бо у великих містах, в мегаполісах потоки людей трохи інші.
Чи є місця, куди б хотіли повернутися?
Ігор: Так – в Маліївці до нашого Ігоря в садибу Бернадіна. Там дуже гарно було. В нього цікава будівля, є що познімати, є що подивитись. Там як маленький музей: глечики, колесики, всяка всячина. Там можна не на один день зупинятися.
Олена: Ще парк і палац у Маліївцях класні. І там водоспад чудовий, і дуже красиві місця.
Сергій: Мені сподобався Бар. Там нас дуже добре зустрів отець Микола. Ми хочемо ще раз подзвонити йому і сказати велике дякую. Нас і нагодували, і дуже гостинно прийняли. Ми там ще весь вечір провели в роздумах щодо капуцинів, єзуїтів, францисканців і всього іншого… Мені особисто дуже цікаво було поспілкуватися з настоятелями храмів. На тебе ніхто не тисне, нічого не вимагає. Ти спілкуєшся і з тобою спілкуються. Ще дуже сподобалась давня римо-католицька церква в Кам’янці-Подільському.
Олена: Кожен із храмів був по-своєму прекрасний. Я відмітила собі кілька, але хотілося б повернутись, мабуть, в Бар. Там прекрасний храм. Трохи мені нагадав Собор Паризької Богоматері за архітектурою. Ми ще відвідали дві фортеці: Кам’янець-Подільську і в Хотині. Обидві в прекрасному стані, в обидвох є що подивитись. І каньйон, і мости… В нас таких висот немає, для нас вони цікаві. І я ніколи не була в тій частині України. Нам все здається, що десь там за обрієм у чужих країнах найкраще, найсмачніше, найцікавіше… Але ні. Потрібно подорожувати власною країною, пізнавати її.
Ігор: В Хотин ми поїхали, тому що Олена і Юля там ніколи не були. Ми погуляли по пагорбах, спустились вниз до Дністра... З річки ця фортеця монументально виглядає. Оцінюєш висоту стін і просто диву даєшся, як в ті часи такі фортеці будували.
Сергій: Це як додатковий бонус може бути. Тому вийшло, що ми побували у Вінницькій, в Хмельницькій і Чернівецькій областях. Круто ж! Тому з Кам’янця-Подільського цей маршрут можна протягнути далі або в Хотин (це 30 кілометрів), або в Бакоту…
Ігор: Шкода, що у нас обмежений час був. В деяких місцях можна було залишатися і на пару днів. А так доводилось від ночівлі до ночівлі більше крутити педалями, ніж займатись пізнанням місцевих красот.
Олена: Я чесно думала, що оскільки ми велосипедами, то всюди встигнемо. Що в нас буде час і на екскурсії, і на посидіти, і полюбуватись, і десь походити. Попрочитували все, що є на сайті Camino Podolico по цих локаціях... Але ми навіть відмовлялись від екскурсій, коли нам пропонували, бо тоді б збилися з маршруту і не потрапили на ночівлю. А в нас вже квитки на потяг додому були. Та за п’ять днів ми й так дуже багато встигли. І майже всі локації дуже добросовісно відвідали.
Що б ви порадили мандрівникам, які захочуть проїхати Каміно на велосипедах?
Сергій: Ми орієнтувалися на гугл-карти, а вони ведуть автомобільними шляхами. Я натискав на геомітку, гугл прокладав маршрут, і ми ним їхали. Велосипедні маршрути там, на жаль, зараз заблоковані. Тому, мабуть, потрібно вибирати інший навігатор.
Олена: Ми майже всюди їхали автомобільними дорогами. І є ділянки, які дуже навантажені транспортом. Особливо останній етап. Тому я би радила прокласти хоча б частину маршруту не магістралями, а грунтовими дорогами. Та й з природою краще знайомишся, коли їдеш не автомобільними трасами. І якщо все ж велосипедом, то потрібно мати щось на випадок поломки: щоб була якась камера, інструменти і так далі. Це як з машиною.
Сергій: Ми поставили собі такий маршрут – по 50-70 кілометрів в день. Але можна робити його меншим. Зупинятись не в кожному третьому населеному пункті, а в кожному другому. Бо в рекомендаціях на сайті правильно написано, що не потрібно переоцінювати свої сили. Для пішоходів це 20 кілометрів, а для велосипедистів 50. Воно так і є.
Юлія: Також потрібно враховувати погодні умови. З собою ми брали мінімум речей: на дорогу, на ночівлю і на випадок дощу. Але теплі речі не згодились взагалі. Той тиждень був дуже спекотливим, і дорогою нам навіть довелося купувати сонцезахисний крем.
Сергій: Я ще б порадив знайти координатора чи провідника, якому можеш зателефонувати. Тому що хтозна, що може трапитись у дорозі. Ми могли б травмуватись, чи не встигнути кудись... Мені пощастило, бо маю хорошу знайому з Бару – Людмилу Власову. І коли виникали якість складнощі, я їй телефонував. Вона дала контакти координатора в наступному місті, допомагала то з житлом, то з інформацією.
Сергій: Я розумію, що цей маршрут ще не відкрився офіційно, і про нього не всі знають. Але ідея взагалі чудова. Мені Людмила каже: “У вас бомбосховищ по дорозі не буде”. Але ми із Запоріжжя. У нас тривоги не припиняються взагалі. І ось такі поїздки вони переключають, обнулюють, і ти вже приходиш у зовсім іншому стані. Це одна з цілей була – перезавантажитись. В мене знайомі так чи інакше вибираються на тиждень кудись відпочити. І в основному всі їдуть в Карпати. Ви теж можете бути такою ж альтернативою цілком. І думаю, що коли все це закінчиться, і цю тему більше розпіарити, то вона наповнить маленькі містечка і туристами, і грошима.