Подільський шлях Святого Якова все частіше стає подорожжю, у яку разом із туристами та пілігримами вирушають їхні домашні улюбленці – вірні попутники й завзяті мандрівники, для яких новий маршрут – це завжди несподівана пригода, новий виклик і незабутні враження.
На такі мандрівки з власними песиками в серпні цього року наважилися Олександра з Ірпеня та Юлія з Києва. Олександра проходила Camino Podolico зі своєю мамою та 9-місячною кокер-спанієлькою Лілею. Натомість Юлія взяла участь у груповому поході. У цю подорож вона взяла вже «досвідченого туриста» – 6-річного песика Гектора, але на Шляху зустріла ще одну чотирилапу подружку, яка стала їй не лише гарною попутницею, а й новим пухнастим членом родини.
Олександра та Юлія охоче поділилися історіями проходження Camino Podolico, а особливо – порадами й враженнями, які отримали під час цих подорожей.
Далі – пряма мова:
Олександра та собачка Ліля
Наш шлях Camino Podolico пролягав з Вінниці до Бару. Це був сімейний похід – я, мама і наша собака Ліля, з якою ми подорожували раніше у гори. І ось кілька інсайтів, які ми відкрили для себе під час цієї подорожі.
1. Усі готелі, де ми зупинялися, були pet-friendly. Куди б я не подзвонила – усі з радістю дозволяли селитися з песиками, і це класно. Зупинялися ми в глемпінгу «Голубе озеро» (Могилівка), у готелі «Віват» (Жмеринка) і в зеленій садибі у Глинянці.
2. Якщо ваша собака має довгу шерсть – будьте готові до реп’яхів. Наша собака має дуже довгу (це кокер-спанієль), тож під час подорожі вона вся була в маленьких реп’яшках.
3. Перший день був неймовірний, бо пролягав через ліси й поля. На цій ділянці ми спокійно відпускали Лілю. Але другий і третій дні були складними: через те, що маршрут пролягав вздовж траси, відпустити собаку було неможливо. Від повідка втомлювалися і ми, і Ліля. Тож моя порада: якщо ваша собака постійно тягне повідець – не беріть її, бо цей шлях буде складним.
4. Загалом Camino Podolico придатний до проходження його з твариною. Є готелі, де з радістю приймуть з псом, а також місця, де можна відпускати вашого улюбленця. Але водночас шлях з твариною складніший, тому зважайте на це.
На жаль, у дорозі я травмувала ногу, тому ми не дійшли до Бару, а зупинили свій шлях у Жмеринці. Але в будь-якому випадку ми пройшли більшу частину запланованого.
Юлія та її пухнастики Гектор і Лея
Гектор – безпородний пес, йому близько 6 років, і зі мною живе 5 з них. Пригоду з походом я затівала переважно задля нього, бо Гектор активний, любить проводити час на природі, купатися, чим і мене мотивує більше подорожувати. Вже не раз ми ходили в літні й зимові гори, сплавлялися на байдарках і драгонботі, нагуляли сотні годин у лісах і парках Печерська, Подолу й Голосієва.
Крім особистих речей для себе, брала в Каміно також паспорт з актуальними вакцинаціями і намордник (для посадки в потяг), ветаптечку (самофіксуючий бинт, антигістамінний засіб тощо), захисний віск для лапок, поїлку, компактний килимок і близько 3 кілограмів сухого корму.
З Києва у Вінницю добиралися потягом. Викуповувати всі 4 місця в купе не довелося – просто скоординувалася з дівчатами з нашої туристичної групи.
Про житло на маршруті подбала завчасно. Ніхто з власників не заперечував, щоб пес жив зі мною. Однак за проживання улюбленця майже скрізь брали додаткову плату, що загалом є стандартною практикою.
Гек дружній до людей та інших тварин, молодий, активний і витривалий, знає команди, тому я не переймалася, беручи його з собою. Єдиний фактор, який я недооцінила – це серпнева спека. І в перший же день, коли змушені були долати близько 30 кілометрів протягом більш ніж 12 годин, пес сильно втомився, як і ми всі, і ледь не зловив тепловий удар. Під вечір поводився кволо, і в той момент я навіть думала зійти з маршруту. Проте згадала, що маю подругу, яка кількома роками раніше, теж влітку, за 23 дні подолала 783 км іспанського шляху зі своїм псом. Я написала їй, і вона поділилася дуже практичними порадами:
- поїти собаку прохолодною водою з термокружки;
- часто змочувати живіт, пах, лапи і вушка;
- на привалах у затінку стелити вологий рушник.
- Фенсі-рекомендація з інтернету – використовувати охолоджуючі килимки, жилети або попони, але ми обійшлися без них.
Поспавши, поївши й відновивши сили, на другий день Гектор був радий продовжувати похід, а я відчувала себе більш підготовленою, щоб подбати про нього. На щастя, таких ранніх підйомів, довгих переходів і жарких днів на решті маршруту вже не було. Тож разом з Гектором ми пройшли увесь запланований шлях (близько 140 км), і сертифікат пілігрима справедливо отримали один на двох.
Крім теплих спогадів, додому привезли ще одну собачку, яка прибилася до нас у селі. Отак я починала похід з одним псом, а завершила вже з двома. Але ця мала (Жужа, Чуча – як ми її тільки не називали) витягнула золотий квиток і тепер живе з найтурботливішою родиною в самому центрі Києва, їсть якісний корм, ходить по кав’ярнях третьої хвилі, спить у ліжку, носить адресник з іменем Лея, леопардовий повідець і має цілу колекцію іграшок. Прохання не завидувати!
Любіть тварин і досліджуйте Україну разом.
