Йдучи шляхом Camino Podolico, хтось випробовує власні сили, хтось віднаходить душевний спокій, хтось заводить нові цікаві знайомства, або й усе разом. А є історії, коли на Подільському шляху святого Якова люди зустрічають чотирилапих пухнастиків, і ті стають не просто їхніми попутниками, а справжніми друзями та домашніми улюбленцями.
Саме такі історії у різний час трапилися з Олександрою Мартинюк зі Львова і Надією Литвиненко з Києва. Одна з них ніколи досі не мала собак, а на іншу вдома вже чекала бульдожка Молі. Але добрі серця обох дівчат, їхня сміливість приймати рішення і небоязнь відповідальності, подарували щасливе життя двом безпритульним подільським песикам.
Надія і Олександра поділилися з нами своїми історіями про Каміно, як зустріли чотирилапих друзів на Шляху, і головне – як наважилися забрати їх додому. А ще – це історії про Жулю і Пілігрима, які завдяки Каміно теж знайшли своїх людей.
Далі – пряма мова.
Олександра Мартинюк і песик Пілігрим
У вересні 2024 року ми з подругою вирушили в подорож Camino Podolico разом із групою, яку вела гідеса Світлана Гордійчук. На другий день нашого шляху ми зупинилися на ночівлю в Браїлові. Ввечері дівчата пішли на прогулянку, і за ними почав бігати чорний песик. А вранці він уже чекав нас біля дверей гуртожитку, готовий іти з нами далі.
Він ішов поруч до самого Камʼянця-Подільського. Веселив усіх, ганяючи курей та індиків у сільських подвір’ях (одного разу так налякав птаха, що той вилетів аж на дах будинку). Та йому теж дісталося від дороги – песик пошкодив лапку. Ми перев’язали її, і дівчата по черзі несли його на руках – ще плюс 15 кілограмів до наших рюкзаків. У Барі ми купили йому ліки, повідець і нашийник. І саме тоді він отримав своє ім’я – Пілігрим, а ми прийняли рішення, що він поїде з нами до Львова. Так на нашому шляху з’явився новий друг, який знайшов свій дім. Ми просили видати йому «Паспорт пілігрима», проте нам сказали, що ще такого не робили і не знають, чи можна.
Нас дуже вразило те, яким Пілігрим був чемним, як він оберігав нас і щоденно долав такі великі відстані. Ще дивувало, що песик у всіх приміщеннях поводився дуже виховано і завжди залишався на килимку біля дверей, якщо йому не дозволяли заходити. Ми дуже вдячні, що в місцях ночівлі власники йшли нам назустріч та дозволяли Пілігриму залишитися з нами. Навіть готель, в якому заборонялося проживання з тваринами.
Після завершення подорожі потрібно було зробити паспорт, щоб його можна було перевозити потягом, відвести до лікаря і зробити усі щеплення. У мене ніколи не було собак, тому разом з Пілігримом я теж багато чому вчилася, а він поступово адаптовувався у новій квартирі.
За цей період трішки постраждали підвіконня і двері, розбивалися чашки і падала ялинка. Але Пілігрим почав ходити до кінолога, виконує команди і вчиться соціалізовуватися. Також ми знову готуємося до нового Каміно, бо в цей шлях хочеться повертатися.
Надія Литвиненко і собачка Жуля
Свою Жулю я з групою пілігримів зустріла у перший день походу. Ми виходили з Вінниці, а вона привʼязалася до нас, пройшла 27 кілометрів, і ми зрозуміли, що заберемо її ночувати. Потім всі п’ять днів вона бігла попереду групи. Почалися розмови, хто забере, але ніхто не наважувався з різних причин. У деяких дівчат у самих були вже песики.
У мене також є французька бульдожка Молі. І коли я думала, чи заберу собі, то в першу чергу хвилювалася, як її прийме моя Молі. Але я просто не можу ось так залишити собаку, з якою ми разом спали всі дні походу, тож вирішила, що заберу.
Мене дуже підтримали дівчата, з якими я йшла Каміно. Коли повернулася з Жульою до Києва, вони скинулися грошима, і я змогла зробити всі необхідні медичні маніпуляції та купити все необхідне. Це дуже мене підтримало і матеріально, і психологічно, бо відчувала, що я не одна. Я за це їм дуже вдячна!
Перший час було трохи складно, бо Жуля домінувала, вона гарчала на Молі. Жуля взагалі дуже хитра, а підлиза яка… Та загалом собаки наче притерлися одна до одної, хоч і не супер друзі. Ми з чоловіком теж звикли до Жулі. Вона чудова собака: ніякої шкоди ні разу не робила, розумна, ласкава, завжди піднімає настрій, коли махає своїм хвостом. Чесно кажучи, я дуже рада, що ми знайшли одна одну.