Олександр Авдєєв – лікар-психотерапевт, психіатр, засновник проєкту «4Help», автор книги «Хто так жартує? Психологія гумору» і ведучий шоу «Загони». Торік він пройшов Camino Podolico наодинці за 8 днів. Цьогоріч повернувся на маршрут знову, але вже з командою фахівців «4Help».

Якщо перша мандрівка була для нього швидше фізичним викликом, то друга перетворилася на атмосферний тимбілдинг в компанії близьких людей. Тиждень у дорозі, 10-20 кілометрів на день, майже без інтернету та зв'язку, і у супроводі гідеси. 

Для сайту caminopodolico.net Олександр розповів, чому найголовнішим на шляху виявилась не сама дорога, а люди поруч, та чому варто йти у похід, навіть якщо страшно.
 

Ви не вперше проходите Camino Podolico. Чому вирішили повернутися?

Я другий рік поспіль проходжу Camino Podolico. Перший раз проходив сам, другий – із командою. І вперше це було більше як спорт: за вісім днів пройшов увесь шлях. З одного боку, це було цікаво, але задоволення, м’яко кажучи, я не відчув, тому що ти проходиш по 30 кілометрів, лягаєш, відпочиваєш, загоюєш рани і йдеш далі.
 

Цього разу ви йшли не сам і в супроводі гідеси. Чим цей досвід відрізнявся від першого проходження?

Коли йшов сам, я постійно відкривав карти: телефон розряджається, зв'язку немає, ти постійно шукаєш шлях… З гідом це набагато зручніше. Ну і загалом, другий похід був про спільний досвід: про тусовку, а не про те, щоб пройти і зробити фізичний челендж. І вдруге, звісно, мені сподобалося значно більше.

З якою метою вирушали у подорож, і чи справдились очікування?

Це як тимбілдинг. Ми пішли командою і насправді не очікували, наскільки комфортно один з одним взаємодіємо. Незважаючи на те, що в нас дуже різні характери і різне бачення життя, ми дуже тепло скооперувалися, і було чудово.

Як керівник центру психотерапії, як ви оцінюєте вплив таких маршрутів на психологічний стан людини? Чи справді вони допомагають перезавантажитися?

Не впевнений, як дати визначення терміну «перезавантажитися», але очевидно, що будь-яка зміна декорацій чи контексту допомагає подивитися на речі трохи інакше. Це кльово.

Що найбільше запам'яталося цього разу?

Компанія. Ми дуже рідні, дуже любимо один одного, тому нам було дуже кайфово. А з місць, які запам’яталися найбільше, – це хмельницька частина маршруту: Маліївці і Зіньків. Це два села, в які я б повертався просто потусуватися. Там дуже кльово. 

З якими труднощами довелося зіткнутися?

Зрозуміло, що ми, як «київські цаци з Рейтарської», звикли до певного рівня комфорту в житті, а тут його не було. Та цей досвід ми сприйняли швидше як пригоду, аніж щось погане.

Що б ви порадили людям, які лише думають пройти Camino Podolico, але поки не наважуються?

Якщо боїтеся – зробіть це зляканим. Це ж досвід. Ніхто вас бити не буде, якщо ви в умовній Жмеринці сядете на поїзд і поїдете назад. Потусуйтеся, знайдіть компанію – це ж прикольно. А якщо не наважуєтеся, бо не хочете, то не йдіть

І наостанок: як би ви описали Camino Podolico кількома словами? 

Автентичний досвід.